Наукове осмислення української прози 70 – 80-х років хх століття

Тараненко Альона Володимирівна,

Літературознавча рецепція непростого історико-літературного періоду, обраного для дослідження, реалізувалася кількома етапами. У пропонованій статті спробуємо систематизувати погляди науковців у період безпосереднього створення аналізованої прози – 70 – 80-х років ХХ століття – час, коли запущений механізм влади табуював усе «інше» і як результат – страх, що давався взнаки і в прозових текстах, і в критичних напрацюваннях, автори яких не могли повною мірою реалізувати талант чесного письменника і критика.

Як правомірно стверджує В. Дончик, «перша половина 70-х років – це був час, коли почалася друга, ще жорстокіша, хвиля арештів української інтелігенції, надто творчої, і різного роду супровідних розправ ˂...˃; лютувала державна й видавнича цензура; письменників зобов’язували до “робітничої”, “інтернаціональної” та інших тем; критиків і літературознавців – до неухильного дотримання “принципів партійності”, боротьби з “буржуазно-націоналістичними проявами” в Україні та за кордоном» [8, с. 428].

Аналітичні огляди української прози заявленого періоду в ракурсі наукової проблеми – своєрідність художнього втілення дитячої психології – зустрічалися в основному в передмовах до письменницьких збірок, де, безперечно, виділялися певні позитивні риси прозописьма, рецензіях, колективних збірниках (зокрема «Література. Діти. Час.»), у яких оприлюднювався різнорідний матеріал: власне аналітичне осмислення твору, його сприйняття в контексті літератури часу, письменницькі спогади, вшанування авторів з нагоди дня народження, виступи на пленумах і т. ін. Нерідко звернення критиків до конкретного художнього матеріалу набирало формату поверхового аналізу. Така обережність спрогнозована, з одного боку, тодішньою ідеологією, а з іншого – причиною цього були, скористаємося думкою І. Дзюби, «дріб’язкові події і псевдоконфлікти, дріб’язкові інтереси героїв, дріб’язкові ідеї самих авторів» [4, с. 85], про які або говорять побіжно, або не говорять зовсім, аби «не завдавати прикрощів» [4, с. 85] авторам.

Відверто критичних оцінок різного ґатунку в 70-х було небагато – згадаймо, наприклад, праці В. Дончика, М. Жулинського, М. Ільницького, Л. Новиченка, Г. Сивоконя, М. Слабошпицького, В. Фащенка та ін. Саме ці літературознавці намагалися об’єктивно оцінити художню вартісність того чи іншого твору, а наукова школа окремих із вищеназваних, зокрема В. Дончика, М. Жулинського, В. Фащенка та ін., і досі є фундаментальним стартом для молодих дослідників.

Одним із перших, хто означив посутні вектори першої п’ятирічки в літературі 70 – 80-х рр. ХХ століття, був В. Дончик [6], [7] та ін., хоча і його праці в цілому не виходили з загальнокритичного контексту потоку тих літ. Так, уже сьогодні науковець зауважує (книга «Доля української літератури – доля України» (2011)), будучи чесним і перед собою, і перед своїм поколінням, що «слабкі» (або як він називає «пріснопам’ятні») студії з’являлися, «аж ніяк не за бажанням автора, а згідно з планом установи, нав’язаним співробітникові; ˂...˃ науковця, молодого, “неприрученого”, таким авторством підступно “підвішували”» [8, с. 428], а відмовитися від таких «праць» і наразі складно.

У зазначених вище статтях «Зростати громадянином (Сучасна повість про підлітків)» [6], «Повість для підлітків: традиції і новонадбання» [7] критик говорить як про специфіку тогочасної літератури, письменницьку індивідуальність, так і про «кроки вперед», зокрема в жанрово-стильовій палітрі прози. Акцентує на важливості належного художнього опрацювання концепції особистості; актуальності «відображення реальних рис живого й земного героя і творення звеличеного, романтизованого образу великої притягальної сили» [7, с. 20]. За В. Дончиком, сказане вище, як і «характери дітей і характери дорослих – позитивні й негативні; дія, вчинок як засіб розкриття характеру й його психологічні мотивування; проникнення у внутрішній світ юного героя» [7, с. 20], художньо втілені, наприклад, у текстах Ю. Збанацького. Говорить науковець і про «щирий гумор» [6, с. 13], «живий образ дитинства» [7, с. 24] в А. Дімарова, В. Нестайка, Б. Комара та ін. Водночас В. Дончик зауважує брак «добрих взірців лірично-вдумливої, по-своєму інтелектуальної, довірливої розповіді “гайдарівського” гатунку» [7, с. 23], «ідейно-художньої новизни» [7, с. 28] або ж спостерігає «неглибоке проникнення в психологію дітей, поверховість у розкритті важливих проблем, байдуже описування й переповідання» [7, с. 28].

Ґрунтовний поетикальний аналіз творів українських письменників зроблений у відомих студіях В. Фащенка «Відкриття нового і діалектика почуттів. Роздуми про зображення людини в сучасній радянській прозі» (1977), «У глибинах людського буття. Етюди про психологізм літератури» (1981), «Герой і слово. Проблеми, характери і поетика радянської прози 80-х років» (1986) та ін. Науковець розглядає українську прозу крізь призму характеротворення, зазначаючи, що «до середини 70-х років наша проза зміцніла, розщедрилась на цікаві характери, водночас зросла в ній і культура внутрішнього мовлення» [17, с. 222]. У цей час його цікавить специфіка відтворення психічних станів героїв-індивідів, внутрішнє мовлення, діалог, монолог, портретна характеристика і її різновиди, «видима мова почуттів» і форми «мотивування поведінки персонажів» [17, с. 202] тощо. Зокрема, такий поетикальний інструментарій В. Фащенко апробує на матеріалі повісті «Бригантина» О. Гончара, аналізуючи образ Порфира Кульбаки. Пізніше, у 80-х роках В. Фащенко продовжує поглиблене штудіювання розпочатих текстуальних аспектів (нерідко залучаючи окремі тексти О. Гончара, Гр. Тютюнника, І. Чендея, Р. Іваничука та ін.). Так, через «один із найдавніших сигналів про душу» [16, с. 89] – очі – він скрупульозно розглядає сутність і різновиди портретування персонажів, у компаративному вимірі між класиками російської літератури знаходить дотичні в українській літературі ХІХ та ХХ ст. Саме звернення до набутку авторитетної когорти «справжніх майстрів» [16, с. 109] дозволило літературознавцю впевнено і різнопланово аналізувати посутній засіб характеротворення – художню деталь, адже саме остання «промовляє щось вагоме про душевний порух героя, про властивості його характеру чи про авторське до нього ставлення» [16, с. 109].

М. Жулинський також відзначає те, що «література останнім часом (а на момент виходу книги це був 1979 рік – уточнення наше – А.Т.) відчутно поглибила художнє розуміння внутрішніх, людських першооснов» [10, с. 21]. Саме векторністю людинознавчої концепції він апробує художньо-естетичний матеріал, оскільки «радянська література успішно переборола схематизм і спрощення в зображенні людини, розширюючи послідовно естетичні можливості в створенні різноманітних соціально-психологічних типів» [10, с. 89].

М. Слабошпицький, констатуючи «правильність» тем і образів, що були неодмінними атрибутами епохи, правомірно акцентує на художніх деталях, зокрема у Гр. Тютюнника, зауважуючи, що «таку вибухову енергію вкладали колись у свою скупу деталь Стефаник і Тесленко» [15, с. 41], на стильових пошуках, «нових прийомах психологічного аналізу» [15, с. 52] у В. Близнеця, В. Нестайка, говорить про «яскравий романтичний флер» [15, с. 47] у текстах аналізованої доби та ін.

На ліризмові в текстах письменників цього періоду наголошує М. Ільницький (стаття «Від епічності до... епічності» (1982)), відзначаючи, що у прозопросторі «з’являються риси нової художньої якості. Такою якістю протягом 70-х років є збагачення епічності, що знаменує поглиблений погляд на життя, заглиблення в духовні процеси, що відбуваються у суспільстві та в кожній людині» [12, с. 247].

У прискіпливий об’єктив І. Дзюби (статті «Про сучасність – по-сучасному (Проблеми сьогодення в журнальній прозі 1986 р.)» (1987), «Українська повість сьогодні» (1989) та ін.) потрапляли лише ті тексти, «в яких відчувається прагнення глянути на сучасність із сучасних позицій, по-сучасному (курсив І. Дзюби – уточнення наше – А.Т.)» [4, с. 85]. Він справедливо вважав, що окремі прозаїки «по-своєму модифікують жанр» [5, с. 128] повісті: «Є. Гуцало досягає неповторного поєднання епічного й ліричного, настроєвого, тонкої взаємодії об’єктивних народних характерів і суб’єктивного світу оповідача; В. Дрозд вносить елемент соціального гротеску та химерії...» [5, с. 128], виокремлював Б. Харчука «з його хистом різьбити народні характери на фактурі природничо-трудового побуту...» [5, с. 128] тощо. Крім того, І. Дзюба наголошував на вмотивованому відчутті в окремих прозаїків Стефаникової традиції живописати, чи, скажімо, вплив (зокрема на ідіостиль І. Чендея) «соціально-аналітичної, емоційно-наснаженої новелістики А. Головка, може, й П. Панча, лірико-романтичної новелістики раннього О. Гончара» [3, с. 506]. Поряд з цим літературознавець висловлює занепокоєння тим, що «суспільна атмосфера 70-х та початку 80-х років не сприяла культивуванню соціального аналітизму, ідеї безстрашності й громадянської прозірливості нашої літератури, ˂...˃ мало залишала місця для пафосу правди» [5, с. 150-151]. Не дивлячись на інтенсивну появу нових творів, «картина життя, яку вони малювали, загалом була збідненою і приблизною, а подеколи й просто далекою від реальності» [5, с. 151].

Нерідко з’являлися солідні колективні праці, у яких висвітлювалися проблеми розвитку тогочасної літератури, як-от «Художнє розмаїття сучасної радянської літератури (Процеси жанрово-стильової еволюції в українській літературі періоду розвиненого соціалізму)» (К., 1982). Автори останньої – Л. Новиченко, В. Дончик, О. Білий, М. Кодак, К. Фролова та ін. – аналізували розвиток стилів, жанрів, засобів і форм поетики, співвідношення життєподібних і умовних форм в естетичній системі літератури, художні зміни в розвитку літературних родів і жанрів тощо. В іншій колективній праці «Діалектика художнього пошуку: літературний процес 60 – 80-х років» (побачила світ у 1989 році, хоча, як зауважує В. Дончик, «задумувалася і частково навіть писалася раніше квітня 1985 р.» [9, с. 3]), яка згуртувала відомих літературознавців – В. Агеєву, В. Дончика, С. Іванюка, Ю. Коваліва, Г. Штоня та інших, теж висловлені посутні думки («перше “наближення” до безумовно актуального завдання» [9, с. 3]) щодо поетикальних особливостей текстів творів низки письменників. Так, В. Дончик уважає «основним здобутком» [9, с. 11] заявленого в назві літературного періоду «психологізм, виявлення глибинних і тонких сфер внутрішнього світу людини, прагнення правди – характерів і обставин, чесність перед нею, прагнення точного слова» [9, с. 11]. Про «пошук форми, адекватної духові часу» [13, с. 178], проблемно-тематичні виміри прози, активність письменників в осмисленні внутрішнього Я героїв говорить і А. Кравченко. Критик зауважує, що окремі «новобранці 80-х ще перебувають під впливом яскравих стилів визначних майстрів слова, зокрема Гр. Тютюнника (О. Микитенко, В. Шкляр, В. Медвідь)» [13, с. 204], проте «цілеспрямовано розробляють малоосвоєну в українській прозі міську тематику» [13, с. 204]. В. Агеєва правомірно підкреслює, що саме проза 70-х минулого сторіччя «допомогла нам усвідомити “силу слабких”, самовідданість мільйонів жінок і дітей, підлітків, тих, кого звикли іменувати жертвами, а між тим саме їх існування, їх непокора вже були протидією ворогу» [1, с. 216]. Науковець акцентує на одвічних морально-етичних цінностях, внутрішній правді, силі волі, самовідданості, що художньо реалізовані в окремих образах «маленьких» героїв Гр. Тютюнника, В. Близнеця, М. Вінграновського, Є. Гуцала тощо. На «старечій мудрості» [11, с. 281] Тютюнникових дітей зупиняється С. Іванюк [11]. Художньо вартісними останній уважає твори В. Близнеця, В. Нестайка, Н. Бічуї, В. Мальця, В. Кави, Є. Гуцала, М. Вінграновського [див. 11, с. 285].

Наведена вище думка В. Агеєвої глибше реалізована в монографії «Пам’ять подвигу (Українська воєнна проза 60 – 80-х років)» (1989), у якій крізь призму обраного дослідницею аспекту осмислюється творчий поступ О. Гончара, Б. Харчука, Гр. Тютюнника, М. Вінграновського, Є. Гуцала, В. Положія, Г. Пагутяк та ін. Авторка справедливо виокремлює «тему воєнного дитинства» [2, с. 11], до якої нерідко апелювали письменники означеного періоду; акцентує на особливостях характеротворення, специфіці духовного світу особистості (зокрема й дитини), типах поведінки в непростих умовах буття; зупиняється на посутніх засобах психологічного моделювання, виокремлюючи художню деталь тощо.

«Строге, психологічно наснажене письмо» [14, с. 38] В. Положія, Ю. Покальчука, Г. Пагутяк, В. Медведя та інших молодих письменників (не оминаючи, звичайно і творів Гр. Тютюнника) розглядає В. Панченко [14]. Проте в контексті позитивних поглядів на художню спадщину початківців, літературознавець, стежачи за вмінням оперувати інструментами психологізму, помічає поверховість окремих молодих авторів, їхнє невміння належним чином відтворити порухи душі тощо.

Крім того, у цей час захищаються докторські (П. Свідер «Спадкоємність поколінь і еволюція героя в українській радянській прозі 50-х початку 80-х років» (1985), Г. Клочек «Методологія системних досліджень індивідуальної поетики окремого літературного твору» (1989) та ін.) та кандидатські (В. Панченко «Проблема характеру в її зв’язку із стильовими тенденціями сучасної української радянської прози» (1979), М. Хороб «Проблема психологічної характеристики героя в українській радянській новелістиці 70-х років» (1987), М. Лабач «Морально-етичний та естетичний зміст української прози 70-х років про Велику Вітчизняну війну» (1989) та ін.) дисертації, що, безумовно, було важливим підґрунтям для розвитку тогочасної літературознавчої думки.

Дослідники української прози другої половини 80-х, коли почалася горбачовська перебудова, уже під іншим кутом розглядають твори багатьох тогочасних письменників. Вони активно говорять про оригінальність письма, специфіку моделювання героя та його внутрішніх констант, поступово витісняючи схематизм, побіжну описовість, переказ сюжету чи акцент на проблемно-тематичному плані, конфліктних ситуаціях тощо. А окремі праці літературознавців (М. Кодак «Психологізм соціальної прози» (1983), М. Жулинський «Человек в литературе. Общественные ценности и проблема художественного характера» (1983), В. Марко «У вимірах стилю: Літературно-критичний нарис» (1984), «Основа творчих шукань: Художня концепція людини в сучасній українській радянській літературі» (1987), М. Наєнко «Романтичний епос: Лірико-стильова течія в українській радянській прозі» (1988), В. Панченко «Енергія пошуку: літературно-критичні статті та нариси» (1983), В. Фащенко «У глибинах буття: Етюди про психологізм літератури» (1981), «Герой і слово: Проблеми, характери і поетика радянської прози 80-х років» (1986), В. Дончик «Український радянський роман: Рух ідей і форм» (1987) та ін.) і до сьогодні залишаються науково вартісними.

Отже, розгляд низки літературознавчих напрацювань засвідчив різний рівень наукового осмислення української прозової спадщини 70 – 80-х років ХХ століття. Критики 70 – поч. 80-х років говорили «тихіше», обережніше (з відомих причин) про поетикальні особливості текстів та специфіку письма представників аналізованого двадцятиліття, аніж, скажімо, дослідники третього тисячоліття. Хоча в другій половині 80-х посилюється осмислення прозопростору українських шістдесятників, критичні студії стають глибшими, зникає побіжна описовість, переказ тексту, а на літературознавчій ниві утверджуються науковці, чиї праці й досі залишаються актуальними.

Список літератури:
1. Агеєва В. П. Нові виміри воєнної теми / В. П. Агеєва // Діалектика художнього пошуку: літературний процес 60 – 80-х років. – К.: Наук. думка, 1989. – С. 207 – 247.
2. Агеєва В. П. Пам’ять подвигу (Українська воєнна проза 60 – 80-х років) / В. П. Агеєва. – К.: Наук. думка, 1989. – 272 с.
3. Дзюба І. Іван Чендей / І. Дзюба // Дзюба І. З криниці літ: у 3 т. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2006 – 2007. – Т. 3: Літературні портрети; Дніпровський меридіан; Зі спогадів. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2007. – С. 505 – 517.
4. Дзюба І. Про сучасність – по-сучасному (Проблеми сьогодення в журнальній прозі 1986 р.) / І. Дзюба // Дзюба І. З криниці літ: у 3 т. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2006 – 2007. – Т. 1: Статті. Доповіді. Рецензії. Передмови. Дещо про добрих сусідів і духовну рідню. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 71 – 88.
5. Дзюба І. Українська повість сьогодні / І. Дзюба // Дзюба І. З криниці літ: у3 т. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2006 – 2007. – Т. 1: Статті. Доповіді. Рецензії. Передмови. Дещо про добрих сусідів і духовну рідню. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 122 – 155.
6. Дончик В. Зростати громадянином (Сучасна повість про підлітків) / В. Дончик // Українська мова і література в школі. – 1976. – № 6. – С. 8 – 18.
7. Дончик В. Повість для підлітків: традиції і новонадбання / В. Дончик // Література. Діти. Час: Зб. літ.-критич. статей про дитячу літературу / Редколегія: М. М. Острик (голова) та ін. – К.: Веселка, 1976. – С. 19 – 28.
8. Дончик В. Шукаймо суть (З традиційної анкети журналу «СіЧ») / В. Дончик // Дончик В. Доля української літератури – доля України: Монологи й полілоги. – К.: Грамота, 2011. – С. 424 – 430.
9. Дончик В. Г. Поступ і суперечності / В. Г. Дончик // Діалектика художнього пошуку: літературний процес 60 – 80-х років. – К.: Наук. думка, 1989. – С. 3 – 20.
10. Жулинський М. Людина як міра часу. Концепція людини і проблема характеру в сучасній радянській літературі / М. Жулинський. – К.: Дніпро, 1979. – 275 с.
11. Іванюк С. С. Завдання на завтра / С. С. Іванюк // Діалектика художнього пошуку: літературний процес 60 – 80-х років. – К.: Наук. думка, 1989. – С. 274 – 294.
12. Ільницький М. Від епічності до... епічності / М. Ільницький // Ільницький М. На перехрестях віку: У 3 кн. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. – Кн. І. – С. 230 – 247.
13. Кравченко А. Є. Еволюція справжня і мнима / А. Є. Кравченко // Діалектика ху-дожнього пошуку: літературний процес 60 – 80-х років. – К.: Наук. думка, 1989. – С. 175 – 206.
14. Панченко В. Є. Віч-на-віч з епохою: [літ.-крит. нарис] / В. Є. Панченко. – К.: Радян. письм., 1987. – 246 с.
15. Слабошпицький М. Дитинству віддана… / Михайло Слабошпицький // Література. Діти. Час: Збірник літературно-критичних статей про дитячу літературу / Упоряд. В. Я. Неділько. Редколегія: В. Г. Дончик (голова) та ін. – К.: Веселка, 1980. – Вип. 5. – С. 36 – 56.
16. Фащенко В. Видима мова душі / В. Фащенко // Фащенко В. У глибинах людського буття: [літературознавчі студії]. – Одеса: Маяк, 2005. – С. 89 – 109.
17. Фащенко В. В. Відкриття нового і діалектика почуттів. Роздуми про зображення людини в сучасній радянській прозі / В. В. Фащенко. – К.: Дніпро, 1977. – 251 с.